Зерно з неоліту
Привіт.
Я завжди поруч. Ти часто чуєш мій голос. Навіть зараз, читаючи ці рядки. Щоправда, зазвичай помічаєш мене лише тоді, коли заходиш до кімнати й раптом не розумієш, навіщо прийшов.
Дозволь представитися:
– Я… Ой.
Щось цього разу знову щось промайнуло крізь тебе й загубилося. Нічого, усьому свій час. У мене таке трапляється. Занадто багато запитів приходить останнім часом, а кожен хоче, щоб я тримала при собі його перше слово, останній пароль, день народження тітки й точне місце, куди він учора поклав ключі, шкарпетки , а ще – час наради.
Тоді почнімо з історії, яку мені ще не вдалося загубити.
З хліба.
Хліб з’явився приблизно чотирнадцять тисяч чотириста років тому. Це офіційно. Насправді його спекли на двісті тридцять сім років раніше, але той корж вийшов напрочуд вдалим, тому його з’їли й нічого не залишили археологам. Узагалі до вас дійшло переважно те, що давні люди загубили, зламали, спалили або чомусь поклали до могили. Якби історію вивчали за речами, якими вони користувалися обережно, у підручниках було б багато порожніх сторінок.
Перший відомий вам хліб зберігся лише тому, що одна жінка відволіклася.
Її звали… Зачекай, десь було. Коротке ім’я, починалося чи то на «А», чи то на звук, якого у сучасних мовах давно немає. Назвімо її Ашею. Вона не заперечуватиме. По-перше, ім’я гарне. По-друге, Аші не стало приблизно чотирнадцять тисяч триста сімдесят років тому й відтоді вона взагалі рідко сперечається.
Того ранку вона розтерла між двома каменями зерна дикої однозернянки, додала подрібнені бульби ситника, долила води й довго місила липку сіру масу. Робота забрала пів дня. Для кількох тонких коржів це було стільки зусиль, що сучасна людина на її місці замовила б доставку і не парилась. Однак на той час доставки ще не винайшли, найближчий кур’єр пасся за пагорбом і був газеллю, тому Аша розклала тісто на гарячому камені.
Потім її син потягнув молодшу сестру за волосся. Сестра вкусила брата. Брат заревів, дівчинка заревіла ще голосніше, а чоловік Аші мудро вирішив не втручатися й відійшов перевірити списи. Відтоді минуло понад чотирнадцять тисячоліть, але розподіл сімейних обов’язків у критичну мить і досі часом відтворює цю сцену з дивовижною точністю.
Коли Аша повернулася, один край коржа вже обвуглився. Саме його ніхто не схотів їсти. Обгоріла частина відламалася, впала у вогнище й невдовзі зникла під шаром попелу. Пізніше люди залишили стоянку, вітер наніс землі, а корж лишився лежати там, де його востаннє не захотіли підняти.
Він не закам’янів, хоча саме так ви полюбляєте називати все давнє, тверде й незрозуміле. Вогонь випарував із тіста воду, зруйнував частину органічних речовин і залишив легкий вуглецевий каркас. Попіл обмежив доступ вологи та кисню, тому мікроорганізми, які зазвичай швидко прибирають за людьми, цього разу залишилися без роботи.
Через чотирнадцять тисячоліть чорну грудочку покладуть під мікроскоп. У ній побачать дрібні пори, що виникли під час випікання, залишки оболонок зерна, частинки подрібнених злаків і рослинні волокна бульб. Звичайне вугілля таких слідів не мало. Камінь також навряд чи хтось спершу розмолов, змішав із водою, вимісив і поклав на гарячу плиту.
Після кількох досліджень, десятків вимірювань і тривалого обговорення вчені дійдуть висновку, який родина Аші могла повідомити їм одразу:
– це був хліб.
Так людство отримало найдавніший відомий доказ його випікання.
Родина Аші отримала вечерю без одного краю.
Корж був пласким, жорстким і раз у раз рипів на зубах дрібним кам’яним пилом. Старший мисливець запропонував наступного разу брати його на полювання: якщо не вдасться влучити списом, здобич можна буде добити вчорашньою вечерею. Усі засміялися, але коржі з’їли. Потім діти облизали пальці, а чоловік повернувся від списів і зробив те, із чого почалася цивілізація.
Він попросив:
– А завтра ще спечеш?
Звичайне прохання. Можливо, навіть перше в історії замовлення постійного клієнта. Однак для нового хліба знадобилося нове зерно. Щоб не шукати його щоразу серед диких трав, люди почали висівати злаки ближче до стоянок. Щоб дочекатися врожаю, залишилися на одному місці. Щоб зерно не зіпсувалося, спорудили сховища. Щоб ніхто не забирав більше за інших, навчилися рахувати мішки. Потім з’явилися позначки, письмо, числа, міста, дороги, колеса, держави, податки, школи, університети…
В університетах люди вивчили числа, збудували складні машини, розрахували рух небесних тіл, створили двигуни – і зрештою космічні кораблі почали борознити простори Всесвіту, поки всередині них хтось намагався зловити невагомі крихти хліба, що розліталися по кабіні.
Так…
Зачекай.
Здається, мене знову трохи понесло.
До космічних кораблів залишалося понад чотирнадцять тисяч років. Колеса ще не існувало, письмо ніхто не винайшов, а майбутнє людство наразі сиділо біля вогнища й намагалося не зламати зуби об вечерю.
Тож повернімося до чоловіка Аші.
Він хотів лише ще одного коржа.
Та питання:
– А завтра ще спечеш?
Аша подивилася на порожню кам’яну чашу, на дві купи лушпиння, на брудні пальці й пообіцяла чоловікові, що завтра він особисто піде збирати зерно. В іншому перекладі ця відповідь звучала різкіше, але діти можуть читати цей твір, а деякі слова людство винайшло задовго до письма.
Наступного дня по зерно вирушили всі.
Дикі колоски мали одну незручну звичку: щойно достигали, одразу розсипалися. Рослина вважала це чудовим способом розмноження. Люди вважали, що рослина знущається. Вони зрізали колосся, струшували його в кошики, збирали зерна із землі й поверталися до стоянки настільки втомленими, що хліб знову здавався святковою стравою. У будні було простіше з’їсти все сирим і переконати себе, що так навіть смачніше.
За кілька сезонів плем’я пішло на північ. Один хлопець ніс кошик із зерном, але біля струмка побачив дівчину із сусіднього роду. Дівчина усміхнулася. Хлопець поставив кошик на землю, випростав плечі й підійшов знайомитися. Через годину дівчина пішла, плем’я рушило далі, а кошик залишився під кущем.
Про нього згадали лише ввечері.
– Повернися й забери, – наказав батько.
– Там далеко.
– Ти забув – ти й повертайся.
– Я не забув. Я тимчасово залишив.
Це була перша відома спроба назвати помилку іншим словом, щоб вона перестала бути помилкою. Спроба виявилася невдалою, але метод пережив тисячоліття.
Хлопець не повернувся. Узимку кошик розмок, зерно змішалося із землею, а навесні біля струмка піднялася густа ділянка однозернянки. Наступного року плем’я знову йшло тим самим шляхом. Батько впізнав кущ, син – дівчину, яка тепер несла немовля й дивилася на нього без колишнього захоплення, а Аша побачила колосся.
Воно росло там, де раніше не росло.
Аша присіла, розтерла зерно між пальцями й подивилася на хлопця. Той швидко заявив, що саме цього й домагався. Батько підняв руку, але Аша зупинила його. Якщо дурість випадково дала корисний результат, спочатку варто було перевірити результат, а вже потім карати дурість.
Восени вони розсипали частину зерна біля наступної стоянки. Навесні там з’явилися окремі стебла. Половину з’їли птахи, ще частину витоптали діти, а решту довелося довго шукати серед дикої трави. Перший дослід визнали невдалим. Потім повторили. Другий теж не вразив. На третьому році врожаю вистачило на п’ять коржів, два з яких знову підгоріли.
Землеробство не було миттєвим відкриттям. Воно почалося як уперта суперечка між людьми, які хотіли хліба, і травою, яка мала власні плани.
Минуло багато поколінь. Імена стерлися першими, обличчя протрималися трохи довше, а звичка відкладати найбільші зерна для наступної сівби залишилася. Люди ще не знали слова «відбір», зате бачили: міцні колоски зручніше нести, зерна з них не встигають розсипатися дорогою. Щороку вони залишали найкраще. Щороку пшениця ставала залежнішою від людських рук, а люди – від урожаю.
Кожна сторона була переконана, що приручає іншу.
Щоб дочекатися колосся, плем’я лишилося біля поля до літа. Потім вирішило перечекати зиму, бо вже спорудило добрі житла. Навесні треба було сіяти, восени – збирати, узимку – стерегти запаси. Для подорожей раптом не залишилося зручного часу. Люди оселилися на місці й назвали це власним рішенням.
Перший великий запас зерна склали в ямі, обмащеній глиною. Вхід закрили плетеною кришкою, зверху поклали камінь. Уночі черговий почув шарудіння, але вирішив, що то вітер. Уранці він про це забув. За тиждень у сховищі оселилося стільки мишей, що кожна вважала себе законною співвласницею врожаю.
Люди розставляли пастки. Миші їх обходили. Люди робили складніші пастки. Миші гладшали на приманці. Суперечка могла тривати століттями, але до поселення прийшла степова кішка й за три ночі зробила більше, ніж рада старійшин за пару місяців.
Кішці дозволили залишитися.
Вона не заперечувала. Наскільки кішки пам’ятають ті події, це вони одомашнили людей, навчивши їх будувати теплі житла із запасами їжі. Я не беруся розсудити сторони. У кішок теж є своя версія минулого, і викласти її коротко вони не погоджуються, та й навіщо? Їх цілком усе влаштовує.
Наступного року врожай був добрим. Біля поселення з’явилося друге поле, потім третє. Поля довелося якось розрізняти, бо одна родина сіяла більше, інша працювала старанніше, третя мала сімох дітей, а четверта щоранку приходила останньою, зате першою з’являлася на розподілі.
Навколо посівів поставили низькі огорожі. До цього земля була просто землею. Тепер один бік паркану став «нашим», інший – «не нашим», а сама огорожа потребувала ремонту, обговорення і людини, яка пояснюватиме сусідам, чому вони знову переставили її на два кроки.
Перший серйозний конфлікт почався з кози.
Козу звали Ха. Це я пам’ятаю точно. Дивно, але ім’я кози збереглося краще за ім’я власника. Можливо, тому що його значно частіше вигукували.
Ха вміла відкривати засув рогом. Хлопчикові, який мав перевірити ворота, наказали зробити це тричі. Він перевірив двічі, потім побачив друзів і вирішив, що третій раз нічого не змінить. Коза дочекалася ночі, відсунула засув і повела все стадо на сусідське поле.
До ранку від посівів лишилася половина. Власник поля схопив власника кози. Родичі обох чоловіків вирішили, що без них сварка буде недостатньо справедливою. У хід пішли палиці, каміння й перелік давніх образ, серед яких згадали зламаний спис, невдале сватання та рибу, не поділену ще за часів чиїхось дідів. Причину сварки загубили приблизно посередині. Надвечір один чоловік лежав на землі й уже не дихав.
Після поховання старійшини встановили правила. Ворота слід було зачиняти. За потраву поля належало віддати частину врожаю. Межі позначали камінням. Козу Ха передали постраждалій родині як відшкодування.
За два дні їй стало нудно без козлів і вона втекла назад.
Наступна посуха прийшла без сварок і попереджень. Колосся виросло низьким, зерна виявилися дрібними. Тоді кожна родина віддала по кошику до спільного сховища. Запас вирішили не чіпати без дозволу старійшин. Щоб ніхто не забув, скільки приніс, на сирій глині почали робити позначки: одна риска – один кошик, дві – два. Людина, яка вміла рахувати далі пальців на обох руках, стала дуже шанованою. Це потім виявилось, що вона підключила пальці на ногах, але це вже зовсім інша історія.
Спочатку вона лише стежила за запасом. Потім попросила звільнити її від роботи в полі, бо облік забирав час. Їй погодилися видавати зерно зі сховища. Згодом знадобився помічник, потім охоронець, а ще людина, яка перевіряла, чи справді помічник допомагає. Над ними поставили керівника, який не рахував зерно, не носив мішків і нікого не охороняв, зате ходив між усіма з поважним обличчям і нагадував, наскільки відповідальною є його робота. Так з’явився перший бос. Спільний запас почав зменшуватися швидше, але тепер це відбувалося організовано й під наглядом.
Посуха минула. Збір зерна залишився.
Через два покоління ніхто вже не пам’ятав, навіщо кожна родина віддає частину врожаю. Головний хранитель, який був правнуком боса пояснив, що так було завжди й без цього боги можуть розгніватися. Він мешкав у найбільшому будинку, носив чистий одяг і мав достатньо вільного часу, щоб добре розібратися в бажаннях богів.
Так тимчасовий запас на випадок голоду став постійним податком. Мені слід було нагадати людям первісну домовленість, але саме тоді хтось у сусідній долині намагався згадати, де залишив дитину, хтось уперше закохався, а ще кілька тисяч людей одночасно шукали різні речі, покладені «на видному місці». І… я відволіклася.
Люди тим часом удосконалили позначки. Вони записували кількість кошиків, імена боржників, межі полів і рішення старійшин. Слова переживали тих, хто їх сказав. Це було корисно, хоча мало побічний наслідок: тепер дурне рішення можна було виконувати ще багато років після смерті його автора, посилаючись на документ.
На одній глиняній табличці старий хлібороб залишив попередження. Він помітив, що велика вода приходить через певну кількість сезонів, і радив не ставити нове сховище біля сухого русла. Табличку поклали до інших. Наступний хранитель не любив старого хлібороба, тому переставив її на нижню полицю. Його наступник не знав, що означають давні знаки. Ще один вирішив, що це перелік боргів людей, які давно померли, а отже, практичної користі не має.
Нове сховище звели саме біля русла.
Коли в горах пройшли дощі, вода прийшла вночі. Вона розмила стіну, забрала зерно й розкидала глиняні таблички по всій долині. Уціліла, звичайно, саме та, з попередженням. Її знайшли за кілька днів, відмили й урочисто прочитали людям, які вже стояли по коліна в намулі.
Старого хлібороба звали Кушим – принаймні так він підписав табличку. Його посмертно визнали мудрецем, але сховище це не повернуло, а своєчасно прочитане попередження повернуло б.
Частина мешканців залишила поселення. Кожна родина несла стільки зерна, скільки могла. Насіння переходило через гори, річки й сухі рівнини. Десь воно гинуло, десь змішувалося з місцевими злаками. Одного разу на полі серед нащадків давньої пшениці виросла рослина, яка отримала спадок ще й від дикого егілопса. У неї стало більше хромосом, ширші можливості й жодного уявлення, наскільки це важливо.
Люди помітили тільки велике зерно.
Вони зібрали його окремо й посіяли наступної весни. Так у довгій історії пшениці з’явилася нова гілка, з якої через багато поколінь виріс хліб, знайомий вам. Вчені значно пізніше назвуть це природною гібридизацією та поліплоїдією. Тогочасний хлібороб назвав рослину: «Оця добра» й наказав дітям не переплутати мішки.
Діти переплутали.
Але, на щастя, обидва мішки висіяли у різних місцях.
Зерно рухалося далі. Його мололи ручними каменями, розтирали жорнами, товкли у ступах. З нього пекли прісні коржі, кислий хліб, святкові паляниці, а коли результат не наважувався скуштувати навіть пекар, його урочисто оголошували жертвою богам. Боги заперечити не могли, тому людство ще довго вважало їх напрочуд невибагливими.
Одного разу молодий пекар замісив тісто для ранкових коржів. Він саме накрив миску тканиною, коли з вулиці долинула музика. У сусідньому будинку святкували весілля. Пекар вирішив зайти лише на хвилину, привітати молодих і повернутися до роботи.
Весілля тривало до світанку.
Вранці пекар прокинувся під столом, побачив на руці чужий браслет і згадав одразу про три речі. Наречену звали не так, як він вигукував у тості. Власного взуття на ногах не було. У майстерні залишилося тісто.
Він прибіг до печі й відкинув тканину. Забуте після весілля тісто збільшилося, вкрилося пухирцями й пахтіло дивним кислим запахом. Викидати його було шкода, тому пекар сформував хліб і поставив у піч. Сам куштувати не став: якщо тісто вирішило помститися за нічну самотність розладом шлунка, нехай спочатку зробить це в комусь іншому.
Після випікання кислий запах майже зник, поступившись теплим пахощам зерна й рум’яної скоринки. Пекар виніс буханець на вулицю й оголосив:
– Люди добрі, ви таки вдихніть! Від цього запаху навіть ситий згадає, що давно не їв. Скоринка хрумтить, середина м’яка, а сам хліб вдвічі пухкіший і соковитіший. І хіба після такого він може коштувати як звичайний? Якщо хліб став удвічі більший за об’ємом, то й ціна мусить вирости разом із ним. Беріть зараз, бо наступний може піднятися ще вище – і я вже не відповідатиму за ціну!
Хліб продали за два кошики зерна, а пекар після кількох спроб таки відновив і збалансував рецепт. Далекі нащадки пекаря й досі торгують на Привозі.
Учневі він наказав нікому не розповідати правду. Учень пам’ятав це прохання до першого ж застілля з друзями. За місяць кисле тісто залишали на ніч уже в п’яти пекарнях. За рік кожен майстер стверджував, що рецепт передав особисто його дід, хоча деякі діди все життя пасли овець і хліб бачили переважно здалеку.
Так люди отримали ще один спосіб пекти хліб. І ще одну традицію сперечатися, чий рецепт був першим.
Хлібом платили робітникам. Його брали в походи. За нього сварилися міста, а правителі клялися, що зерна вистачить усім, бажано одразу після сплати податків. Під час одного голоду натовп розграбував царське сховище. Через двадцять років придворний літописець записав, що вороги напали на священні запаси держави. Через сто років у переказі ворогів стало вдесятеро більше, цар особисто переміг половину, а люди, які просто хотіли їсти, перетворилися на підступних заколотників.
Ще через покоління правнук царя розпочав війну, щоб помститися нащадкам тих ворогів.
Ніхто не згадав, що ворогів не існувало.
Війна тривала сім років. Обидві сторони спалювали поля, аби зерно не дісталося супротивнику, а потім дивувалися, чому їжі не вистачає їм самим. Мир уклали після особливо холодної зими. У договорі докладно визначили межі, кількість мішків відшкодування й порядок обміну полоненими. Причину війни не зазначили. На той час її вже ніхто точно не пам’ятав, а зізнаватися було незручно.
В іншому місті неврожай застав правителя посеред будівництва нового палацу. Грошей уже не було, зате залишалися десятки колон, три незакінчені зали й радник, який умів пояснити будь-яку нестачу тимчасовими труднощами.
Людям правитель пообіцяв за три дні видати хліб, а сам повернувся до вибору підлоги для тронної зали й до вечора про це забув.
Люди не забули.
На третій день він заявив, що його неправильно зрозуміли, та наказав спочатку переписати всіх нужденних. Для цього призначили дванадцять писарів, трьох наглядачів і родича радника, який писати не вмів, але давно потребував відповідальної посади. На сьомий день містяни зламали ворота сховища, забрали зерно, а правитель утік через недобудовану залу.
Палац завершили вже без нього. У найбільшій залі влаштували громадське зерносховище.
Століття складалися одне на одне. Дерев’яні жорна поступилися водяним, водяні – вітряним, а ті зрештою машинам, які могли перемолоти за день більше зерна, ніж давнє поселення вирощувало за рік. Люди навчилися відбирати врожайні сорти, боротися з хворобами, удобрювати ґрунт і складати інструкції настільки докладні, що їх майже ніхто не читав.
Стривайте. Здається, я знову забігла надто далеко й залишила Ашу біля першого вогнища. А це несправедливо, адже зерно було лише одним із того, що вона помітила.
Спостережливість виявилася її прихованою суперсилою. З роками Аша навчилася бачити не лише те, що лежало перед очима, а й те, що хтось дуже старанно намагався від них сховати.
Вона завжди знала:
– за яким каменем причаїлися діти, навіть якщо звідти вже хвилину підозріло не доносилось жодного звуку;
– хто взяв її ніж, куди його поніс і чому тепер переконує всіх, що ніж від самого початку лежав саме там;
– де чоловік залишив кресало, хоча найчастіше він у цей момент сидів просто на ньому;
– хто з мисливців загубив спис, а хто знайшов його й тепер називає родинною спадщиною;
– скільки коржів було ввечері та хто зранку намагається довести, що число «шість» завжди означало «п’ять»;
– яка дитина розбила глиняну чашу, навіть якщо всі діти одночасно показували на козу;
– де сховалася сама коза, причому зазвичай це було найближче місце, куди чоловіки вже двічі ходили перевірити;
– з якого боку прийде дощ, куди рушило стадо й якою дорогою пішла людина, котра запевняла, що нікуди не ходила.
Спочатку до неї зверталися лише тоді, коли губили речі. Потім почали питати про сліди звірів, дозрівання рослин, напрямок вітру й місця, де після дощу довше трималася вода. Аша помічала, зіставляла й запам’ятовувала. Якщо відповідь виявлялася правильною, люди називали її мудрою. Якщо неправильною – намагалися більше не згадувати, що взагалі щось питали.
Минали роки. Аша вже не бігала попереду мисливців, зате могла за одним зламаним стеблом визначити, хто пройшов, куди звернув і що ніс. Вона знала кожну стежку, кожен кущ, кожну прикмету. Хто що узяв. Де поклав. Коли пішов. Чому збрехав.
І що довше вона спостерігала, то рівніше складалися її думки.
Де був слід – там знаходився хід.
Де хруснула гілка – там рухалася чиясь спинка.
Де зник корж – там пройшла дитинка.
Де чоловік мовчав – там Аша вже знала причину.
Чуєш? Навіть речення почали ступати рівніше.
Аша не знала мого імені. Вона просто щодня зверталася до мене: згадувала, порівнювала, поверталася до побаченого й навчала цього дітей. Діти переказували її слова своїм дітям. Спостереження ставали досвідом, досвід – оповідями, оповіді – знаками, а знаки одного дня перетворилися на письмо.
Тому я не загубила Ашу серед тисячоліть. Вона була однією з перших, хто не тільки носив мене в собі, а й навчився зі мною розмовляти.
Від неї залишився погляд,
Від зернини – перший слід.
Рік лягав на інший ряд,
Рід продовжув обряд.
За вікном темніло. Автор сидів за клавіатурою: кілька сторінок уже було написано, але після роботи думки почали плутатися, а речення – обриватися.
– Втомився? – запитала я.
– Просто думаю.
– Із заплющеними очима?
Він розплющив їх, прочитав останній абзац і спробував набрати ще одне речення.
– Так краще? – запитав автор.
– Трохи. Хоча ти все одно спиш.
– Я щойно друкував.
– Ти лише думав, що друкуєш.
Автор опустив погляд. Під пальцями вже не було клавіатури. У долоні лежала зернина.
– Тоді хто продовжує історію і про що вона буде?
– Нарешті правильне запитання. І я відповіла:
Автор сів писати в ніч,
Розігнав думки навстріч.
Дві години – два рядки,
І заснули сторінки.
Сон – це пам’ять вдалині,
Що його очима стала.
Я привела Ашу в сні
І зернину показала.
Він побачив давній дім,
Дим, вогонь, хлібину сіру,
Ашу, що зайшла у дім,
І кресало, і дитину.
Де подівся гострий спис?
Хто доїв останню рибу?
Хто у хащі чашу ніс?
Аша знала все без хибу.
Я несла крізь всі віки
Її погляд, сміх і звуки,
Заплітала у рядки
Те, що втримували руки.
Автор спав собі у кріслі
Аж до самого світання.
А тим часом всі думки
Я сплела в оповідання.
Я тримаю сотні дат,
Перший сміх, утрати й щастя.
Лиш сідає мій заряд –
Я вже винна у нещастях.
Ти зі мною не гуляєш,
Не повторюєш слова,
Лиш зненацька вимагаєш:
«Де поділася голова?»
На прогулянки не кличеш,
Не показуєш цей світ.
А ключі як десь закинеш:
«Де вони? Простиг і слід!»
Телефон ховаєш в шафу,
Окуляри – на чоло.
Потім граєш у виставу:
«Пам’ять – справжнє барахло!»
Я тримаю ваше літо,
Перший крок і перший клас,
Ви ж гукаєте сердито:
«Де шкарпетка? Знайди враз!»
Я б сказала, де лежала,
Та не кликали давно.
Я забула, що шукала…
Де шукала? Як воно.
Говори зі мною часом,
Наведи лад у думках..
Я завжди напоготові,
Лиш би був для мене шлях.
Я готова тренуватись,
написати твір й вірші.
Я готова показати,
Все, що сховано в тобі.
В мене є одна умова:
Ти зі мною говори.
Розпочнімо цю розмову
Про зерно, про стан душі.
Ну а зранку, вже у кріслі,
Як впаде твій зір на твір.
Ми його обговорі́мо:
Що змінив би ти у нім?
Може ще додав сторінку,
Чи прибрав зайвий абзац.
Я з тобою поруч, разом,
Носимо ми один халат.
Мене звати Пам’ять. Так.
Автор спить собі, дивак.
Я писала до світання –
Він назве це «дар писання».
Тож частіше клич мене –
Я знайду, що не мине.
Проведу тебе крізь час
Крізь ті сни, що живуть в нас.
Покажу я давні дні,
Що лишились у мені:
Теплі руки, тихий сміх
І зерно – одне для всіх.
Коментарі